Щороку на заробітки з України їдуть два-три мільйони громадян. У пошуках світлого майбутнього за кордоном, найперше, опиняється молодь віком від 18 до 35 років. Статистично приблизно кожен третій студент, який поїхав на навчання за межі України, вже не повертається додому. Втім, є й ті, хто, залишається у рідних селах та містах з великою надією змінити тамтешнє життя на краще.
27-річна Крістіна Шевченко викладає в одній зі шкіл рідного смт Нью-Йорк українську мову. Попри війну та відстань від передової всього у кілька кілометрів, дівчина не збирається емігрувати. Навпаки: вона бачить перспективи для розвитку Донеччини, очолює у селищі молодіжну організацію та планує, зокрема, відбудувати місцеву архітектуру, колись понівечену і зруйновану радянською владою.
У монолозі для НьюЙоркер.City Крістіна розповідає про те, як воно — шукати своїх серед чужих і не боятися бути «білою вороною».
Влада у зброї
«У мене україномовна родина, тому, коли постало питання обирати, куди йти навчатися — я без вагань подалася на українську філологію. Вступила до Горлівського педінституту іноземних мов. Оскільки тепер уже окуповане місто знаходиться всього за шість кілометрів від нашого селища, студенткою я не стала повністю переїздити: їздила туди-сюди між навчанням і домівкою.
Якось їду з Торецька на автобусі, і бачу на мосту біля Горлівки три прапори: український, російський і ще один, дивний якийсь. Тоді ж ніхто не знав про так звану Новоросію, а виявилося, що то була її символіка.
Весною 2014-го у Горлівці та Нью-Йорку не надто відчувалася війна. Всі були, радше, спантеличені, ніж по-справжньому налякані. Страх прийшов пізніше — разом із першими масивними обстрілами і, власне, разом із окупацією. Точкою неповернення, переломним моментом для мене став день, коли я прокинулася вдома у селищі, вийшла у магазин і побачила там пусті полички. Хліба не привезли. А як таке може бути? Щодня ж привозили, але тут — зась.
До того ще був так званий референдум: наївною думала, що це взагалі якийсь жарт. Та ж ні — сусіди ходили, голосували. «Республіки» у нашому селищі підтримували переважно люди старшого віку — ті, хто все ще чекає на повернення Сталіна.
Весною та влітку 2014-го, коли Нью-Йорк був окупований, ще була жива моя бабуся. Паралізована, повністю прикута до ліжка, вона потребувала цілої купи медикаментів і не меншої купи гігієнічних засобів — дорослі памперси, пелюшки, присипки.
Раніше все це можна було легко придбати у місцевій аптеці, а через окупацію довелося проводити ледь не спецоперації. У нас не багата родина: можливості за раз купити все необхідне не було, тому доводилося їздити у сусідні населені пункти набігами. Десь раз на два тижні їздили через блокпости і ходили поміж інших розгублених людей.
Мені б хотілося сказати, що у Нью-Йорку були лише якісь заслані козачки з Росії. Але, на жаль, у нас вистачало й місцевих. Люди не надто розумні, та що там — люди з низин соціального життя, вони не розбиралися, що, хто і куди. У 2014-му ці, вибачте, забуті душі завдяки зброї отримали хоч якусь значущість. Відчули себе королями, навіть вершителями доль. Вешталися вулицями: чіплялися до мешканців селища і просто так погрожували їм автоматами.
Бочка деокупації
Наростання війни відбувалося досить швидко. На блокпостах біля Горлівки спочатку були чоловіки зі скалками. Розмальованими такими, з різьбою. Так воно дивно було — це ж кухонне приладдя, ну! А потім за кілька днів з’явилася вже і вогнепальна зброя.
Нью-Йорк, тоді ще Новгородське, був в окупації кілька місяців. Ми з родиною дуже чекали на звільнення, і у тому очікуванні намагалися знайти якісь соломинки надії. Щось таке, що б свідчило, що от-от і селище знову контролюватиме Україна. Тому зараз й досі не збагну, як люди, які під час обстрілів бойовиків, як і я, сиділи у підвалах, й так само проходили відсутність ліків, продуктів, води та електроенергії, можуть досі чекати на «русский мир».
Наше селище українські військові зайняли без особливих боїв — Нью-Йорк зачистили, може, за кілька годин. Але страх знову потрапити до рук бойовиків у мене залишився ще надовго.
Хоча момент, коли вперше за кілька місяців змогла нормально видихнути, я чітко зафіксувала у своїй пам’яті. На в’їзді у Нью-Йорк бойовики мали блокпост: на ньому стояли якісь мішки, сміття довкола валялося, і були ще величезні залізні бочки для хімікатів та палива. Коли побачила, як місцевий безхатько катить одну з тих бочок — усвідомила, що бойовики пішли з кінцями. Просто ми знали того чолов’ягу: він би не насмілився щось красти, якби не був упевнений, що йому за це нічого не буде.
Бути вдома
З Горлівки, яку й досі контролюють бойовики, мій інститут перевели у Бахмут. Я довчилася, захистила диплом. І не можу сказати, що припустилася помилки, але, скажімо так, отримала цінний досвід.
Зустрічалася на той час із хлопцем, і разом з ним погодилася поїхати на заробітки за кордон. Працювали, наприклад, аніматорами у Туреччині. Насправді нікому непотрібні, намагалися якомога більше заробити й притертися з місцевими.
Хоч і маю вищу освіту, знайти у Нью-Йорку гідну роботу було і є задачкою з зірочкою. Більшість заводів розтоптала радянська влада, не відновилося нічого й за часи незалежності. Та я тут не маю пихи: треба було заробляти — пішла робити зачіски та макіяж. Потім навчилася нарощувати вії, і так потроху почала повертатися до неспішного життя. Аж поки чотири роки тому мені не запропонували бути учителькою.
Зв’язалося керівництво школи, де я колись сама вчилася, і так обережно, мовляв, Крістіно, ти ж філологиня, а нам так треба викладачка, ну, що ти втрачаєш. І закрутилося. Спочатку у мене не мало б бути класного керівництва — тепер я випускатиму дев’ятикласників, яких взяла у п’ятому класі. Думала собі, що школа — тимчасова історія. А нині не уявляю свого життя без неї. Так само як і не уявляю себе без активізму.
Соромно сказати, але ще кілька років тому я й сама не знала, чому саме Нью-Йорк називають Нью-Йорком, і навіщо потрібно повернути стару назву. Ба більше: мені здавалося, що у нашому селищі неможливо щось змінити: «Скільки не бийся, — думала я, — все одно дороги будуть погані, а люди — незадоволені».
Та потім мені пощастило здружилася з Надією Михайлівною Гордіюк — активісткою і працівницею нашого дитячого будинку. Вдвічі старша за мене, вона має запал, якому може позаздрити будь-хто з молоді. Надія Михайлівна створила у Фейсбуці групу «Український Нью-Йорк на Донеччині», де тепер 2,3 тисячі підписників, і першою почала проводити серед місцевих просвітницьку діяльність. Потроху, поволі, слово до речення, а далі історії про назви наших вулиць, про млини, заводи, залізну дорогу, пам’ятники і, зрештою, про самих людей.
Після рішення повернутися у рідне селище, у мене, хоч і не одразу, але цілком логічно, з’явилося і бажання щось тут змінювати. Захотілося боротися за екологію, за нормальне водопостачання, якого ми через обстріли не маємо від початку війни, за місця для відпочинку та спорту, за дороги, за нові культурні проєкти — за все, що могло б принести користь нью-йорківцям.
Я побачила, що маю серед молоді однодумців — спочатку це були кілька друзів з мого оточення, потім ми почали залучати всіх охочих, і так створили організацію «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка». Тепер маємо майже 20 членів, й завжди готові розширятися.
Що робимо? Найперше — власним прикладом показуємо одноліткам, що може бути інакше. Що відпочинок — це не тільки алкоголь. Це ще й спорт, просто прогулянки, живе спілкування.
Коли хтось приходить в організацію, ми одразу запитуємо його чи її: «Чим би ти хотів\хотіла займатися?». Залежно від відповіді, шукаємо різні варіанти здійснення бажання. Якщо хтось хоче бути діджеєм — шукаємо можливості пройти таке навчання, комусь цікавий спорт — Ок, давай думати, як ми можемо допомогти.
Спочатку до нашої «молодіжки», як організацію називають місцеві, інші ставилася з насторогою. Навіть називали сектантами, дивилися з презирством і здивованістю — прямо як на білих ворон. Та з часом, коли побачили, що ми дійсно стараємося для громади, коли прийшли на місця, які ми прибрали під час суботників, поволі почали змінювати своє ставлення. Думаю, зараз у Нью-Йорку маємо більше прихильників, аніж хейтерів. І це дарує надію, що одного дня наше селище стане відомим не лише через назву, а й завдяки тому, що люди тут, у прифронтовій зоні, навчилися жити інакше».
229
