На сході України вже восьмий рік тривають бойові дії. У 2014-му російська агресія розпочалась під приводом захисту «рускоязичного насєлєнія». Зовсім поруч із лінією розмежування на Донбасі живе чимало людей. Більшість з них не може виїхати з лінії зіткнення через те, що тут їх рідна земля. Так і живуть восьмий рік під обстрілами ворожої артилерії.
Напередодні Дня Збройних Сил України НьюЙоркер.Citi спілкувався з мешканцями Нью-Йорка, які у лавах збройних сил України стали на захист рідної держави. Як розповідають самі вояки:«Наших ньюйоркських - багато». Але поки триває загроза повномасштабного російського вторгнення, не всі хочуть спілкуватись публічно. Адже тут батьки, родина, діти.
Олександр Гмиря, 58 років
Фото: особистий архів Олександра Гмирі
"Війна у нас не 8 років. Мені мій батько розповідав, котрий у свою чергу чув від свого батька, що Росія весь час намагалася загарбати нашу Батьківщину, та ось у 2014 вторглася зі зброєю, порушивши наші кордони. Війна прийшла у мій двір. Змінилося життя багатьох, у тому числі і моєї родини. Я ремонтував електромережі після обстрілів. Черговий виїзд у Зайцево, люди без світла там жили два роки, ми прокладали нову лінію електромережі. Перш ніж пускати нас до роботи, йдуть перші сапери, розміновують шлях. Та саме у той день я закляк і це й стало вирішальним моментом - шлях мені та моїм колегам розміновує хлопчина років 19 (як мій старший син).
Коли я підійшов до нього, запитав звідки він і чому тут, адже у його віці треба дітей народжувати, родину будувати, а не розміновувати шлях на сході України під прицілом ворога, на що хлопчина сказав: "Батьку, мені 19 років, я ще встигну створити сім'ю та дітей виховати, а от ворог чекати не буде. Якщо уся молодь почне народжувати, то для кого? Для Росії?"
Мене кинуло у холодний піт. Я почув ті слова, котрі мені не казав ніхто 6 років війни. Я хотів піти захищати Батьківщину ще з 2014 року, але зупиняла дружина та два сина підлітка. А після слів цього парубка я зрозумів - я не маю права лишатися осторонь. Зараз я служу в окремій мотопіхотній бригаді. І це не тільки моя війна, це війна мого батька, мого діда, прадіда. І я дуже вірю, що ця війна не стане війною моїх синів та онуків. З нами Бог та Україна, а значить ми вистоїмо!"
Ярослава Каверина, 23 роки
Фото: особистий архів Ярослави Кавериної
"У 2018 році я закінчила медичний коледж у місті Бахмут Донецької області, про службу в армії замислилась ще у 2016 році. Як тільки отримала диплом, одразу з мамою поїхали до військомату. Перше, що я сказала: "Я хочу служити". Коли почали реєструвати документи, необхідна була заява від мами, бо тоді брали до лав ЗСУ з 21 року. Тоді я побачила, як мама розплакалась прям у кабінеті. Переконати її було дуже важко, я дуже довго її вмовляла, але вона мені довірилась. Я поїхала на місце призначення. Звісно, службу я уявляла собі зовсім інакше. Пройшла курс молодого бійця. Було важко, але тут загартовують бути сильними. Ти не можеш не послухати наказ командира та голосу своєї совісті.
Мій батальйон став для мене моєю другою родиною, мы завжди трималися одне за одного. Коли почались виїзди на місце призначення, жили в полі в наметі. Дощ, сніг, холод - звикаєш до всього. Ми відпрацьовували техніку, виїжджали на стрільбище. На виїздах ми постійно жартували одне над одним та не замислювались ні про що. З часом я розумію, що армія - це частина мене. З гордістю дивлюсь на військових, котрі йдуть той же шлях, що і я сама. Армія - це великий життєвий досвід, так само як і досвід у різних сферах діяльності людини, котрий не завжди маєш змогу отримати за межею окопів та берц. Служба в ЗСУ мені подарувала незабутні враження, яскраві емоції та справжніх друзів, котрі завжди підтримають та допоможуть."
Андрій Солодов, 57 років
Фото: особистий архів Андрія Солодова
"Коли навесні 2014-го починались бойові дії на нашій донецькій землі, було не зрозуміло: хто проти кого? Адже у більшості з нас працюють російські канали. Російська пропаганда працювала системно та регулярно. Телебачення Росії транслювало заклики повстати проти «бандеровцев» цілодобово. А місцева влада, в кращому разі, робила вигляд, що нічого не відбувається. Я про референдум. Потім Іловайськ, Дебальцево. Все стало зрозуміло. Явна агресія Росії. За фразами про піклування про братній народ. Це для мене був сигнал. Мої 50 з лишком - не стримували. Але не знав, чи візьмуть у регулярні частини у такому віці. Після звернення: мене як старшину беруть у нашу Бахмутську ОМБ командиром бойової машини.
У кінці 2018-го потрапили на передок у Золоте. На хутір, який напередодні відбила наша розвідка. Зайшли на голі позиції. На 13-й день - шляхом до зміни поста привітав з Новим роком ворожий снайпер. Разом з моїм побратимом. Побратиму було 25. Тепер інвалід. У мене - шпиталь. Лікування. Відпустка. Знову навчання. Далі доля розпорядилась захищати мою другу батьківщину - Авдіївку. Я прожив там 11 років. Знаю ходи-виходи. І знову полігони, навчання. Після закінчення контракту думав повертатись до своїх, у частину.
Але пробіг «Марафон, який ніхто не хоче бігти» - 4 км та зрозумів: з молодими вже досить важко змагатись. Хоча на навчаннях у бронижелеті та повній екіпіровці був попереду. Тому що - командир. Розумію - вік. Але як буде потрібно - знову побіжу. І в бій піду. За Україну. Мотивація стійка. За бойові заслуги отримав нагороди: Орден «За мужність» ІІІ ступеня; медаль «Кров за Україну», Знак пошани 54 ОМБр."
Анатолій Стороженко, 49 років
Фото: особистий архів Анатолія Стороженка
"Служу у лавах ЗСУ 1,5 роки. Учасник АТО/ОСС, ветеран війни. За цивільною професією - електрогазозварник. Пішов служити, щоб звільнити свою землю та скоріше побачити доньку і онуку. Дуже хочу бачити своє селище в Україні. Без вибухів снарядів, розвиненим та комфортним."
Анатолій Кубата, 47 років
Фото: з особистого архіву Анатолія Кубати
"Працював на фенольному заводі, 19 років - прохідник на шахті. Разом з іншими шахтарями нас організовано возили на шахтарські протести у підтримку Януковича, щоб “добиватись” збільшення зарплати. Через те, що у селищі працюють російські канали, спочатку підтримував ідею референдуму 2014 року. Адже Скабєєва та Соловйов так гарно розповідали, що Донбас - це "русская земля". А українські телеканали тоді чомусь мовчали. Коли почалась війна - зрозумів, що Росія просто обманювала.
Працюючи на шахті, почав говорити це шахтарям. Сприймали спочатку насторожено. З часом все більше шахтарів почали розуміти, що Росії вірити не можна. Вже два роки служу у лавах ЗСУ. Адже любов до України потрібно виявляти не на дивані, а коли йдуть військові дії - відстоювати із зброєю у руках. Ми не воюємо проти українців - як розповідає російське телебачення. Ми воюємо проти російського окупанта що приніс війну на мою землю. Воюємо - за цілісність України. Дуже радію, що відновили історичне ім`я селища Нью-Йорк - тепер нас усі знають!І в Україні, і в Європі."
229
