Війна у Нью-Йорку, так само, як і в інших прифронтових населених пунктах Донеччини та Луганщини, відлунює вже майже вісім років. Мешкані селища, яке стало відомим завдяки поверненню власної історичної назви, за цей час звикли до звуку розривів снарядів, але, як самі кажуть, точно не звикли мовчати. Ньюйоркці, відкриті й щирі, зазвичай вільно спілнуються з пресою. Нещодавно вони поділилися своїми думками про війну у репортажі Радіо Свобода.

"Я був ще малим, коли розгортався конфлікт, - згадує 17-річний Матвій, - тому мало пам'ятаю своє життя до того". Війна почалася, коли хлопцю було лише 11 років. Але конфлікт не оминув його життя: "Найстрашнішим був момент, - пригадує, - коли на мою вулицю влучили мінометні снаряди". Хлопець зізнається, що вже звик до боїв, які сильно вплинули на селище. І, хоч каже, що безробіття - головна проблема Нью-Йорка, пілся завершення навчання у Харкові сам Матвій планує повернутися додому й розвивати Нью-Йорк.

Натомість 28-річна Крістіна, одна з журналісток НьюЙоркер.City, пам'ятає початок війни. У 2014-му дівчина навчалася у тепер окупованій Горлівці. Їздила автобусом через пропускні пункти. "На них інколи, поскидавши свої сорочки, стояли п'яні чоловіки з величезними животами, зупиняли розмальованими палками машини", - пригадує. І зізнається, що відкидає думки про можливе цьогорічне вторгення Росії. "Поки що я думаю, - каже дівчина, - що це просто Путін грає в ігри, намагаючись вибити собі поступки".

Такої ж думки й 53-річний пенсіонер Олег. "Хто на нас нападе? Україна нікому не потрібна", - ділиться він із журналістом Радіо Свобода. Додає, що війна позбавила його моживості бачитися з братом, який мешкає у Донецьку, а потім гірко підсумовує: "Повернули цю назву. Нічого не змінилося, ми так само ходимо, п'ємо самогон. Думали, може Джо Байден допоможе, але ніхто нами не цікавиться".