Агенція медійного росту "Або" підготувала для "Української правди" історії трьох редакторів сайтів мережі The City. Всі вони жили і працювали у прифронтових містах на Сході. Серед них і редакторка НьюЙоркер.City Валерія Панасенко.
"Я не пам’ятаю, як було до війни, мені тоді було 10 років"
Своє 18-річчя Валерія зустріла вдома, у Нью-Йорку, під звуки вибухів. Тоді вона вже дізналася, що її батько загинув у війні. А його тіло досі залишається в Гранітному під нескінченними обстрілами російських військ. Про те, що її батька вже немає в живих дізналася від людей.
"Ні мені, ні моїй мамі, ні бабусі ніхто не дзвонив, ніяких "похоронок" не присилали. Ми почали дзвонити його побратимам, і вони підтвердили, що батько загинув.
Передчуття чогось поганого, – зазначає редакторка, – було ще за кілька тижнів до вторгнення. Але ми не звертали на те уваги й гуляли компанією. 24 лютого о п'ятій ранку ми прокинулися від телефонного дзвінка. Друг мого хлопця подзвонив зі страшними словами: "Бомблять усю Україну", – розповідає Валерія. – Ми одразу залізли в Гугл у пошуках інформації та жахнулися. Страшні кадри з Харкова та Києва, які зазнали ракетних ударів, просто паралізували.
Валерія у рідному місті Торецьк
Якщо чесно, коли ми чули про вторгнення, думали, що постраждає Донецька та Луганська області, але ніколи б не подумали, що вся наша рідна країна".
"Іноді обстріли чутно зовсім поруч"
Порівняно з Маріуполем та Волновахою, у Нью-Йорку не так страшно. Але іноді обстріли чутно зовсім поруч. Втім, мешканці за 8 років війни звикли та не ховаються у сховищах. Хоча тих сховищ майже й немає у селищі. Якась частина виїхали у більш безпечні місця, але більшість залишилися вдома.
"Навіть не хочу думати про те, щоб виїхати за кордон, – розповідає редакторка. – Хочу лишатися в Україні, що б тут не відбувалося".
У перший день вторгнення Валерія та її родина зібрали речі й хотіли виїхати в більш безпечне місце, але лишилися.
Валерія Панасенко у Львові
"Через 3 тижні війни я подзвонила мамі й сказала збирати речі. Мій моральний стан трохи дав збій і я більше не могла чути звуки війни. Я б не залишила її саму в селищі, тому в неї просто не було вибору. Ми тимчасово виїхали до Львова, – додає Лєра. – Але вже дуже сумуємо за рідним Нью-Йорком. Щиро віримо в перемогу та наше якнайскоріше повернення додому".
228
