Дивний жарт виявився суцільною правдою
24 лютого розпочалося для Ярослава, як і для всіх українців — з вибухів та розуміння того, що почалася велика війна. У той момент Ярослав жив на Північній Салтівці й навчався в Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті. Трохи порозмисливши, хлопець вирішив, що вдома, в рідному Нью-Йорку, буде трохи безпечніше й вирішив збиратися в дорогу.
“Обстріли були все ближче, тому ми почали спускатися в підвал. Якось я подумав, що вдома навіть тихіше, а ще там батьки. Тоді я вирішив, що поїду додому, але не знайшов жодного вільного місця в автобусі — всі вони були переповнені”, — згадує Ярослав.
26 лютого Ярославу вдалося врешті забронювати собі місце в автобусі, який їхав у Торецьк. Він приїхав на “Промислову”, звідки відправляються всі автобусі з Харкова, але його місце вже було зайнято.
“Водій запропонував їхати стоячи, але я вирішив почекати наступний автобус. Він виявився теж переповненим. У одну хвилину я обернувся в пошуках ще одного автобуса та побачив знайомих, які теж збиралися їхати додому. Вони сказали, що скоро має приїхати великий бус і забрати їх. Я вирішив, що поїду з ними”, — згадав хлопець.
Місця вистачило всім. Але доля цього автобуса Харків-Торецьк стала однією з жахливіших сторінок історії повномасштабної війни росії проти України.
“Ми сіли в цей автобус. Мій друг подивився на стелю, яка була обтягнута велюровою тканиною, й пожартував: “Ми наче в труні”. Цей дивний жарт виявився суцільною правдою”, — поділився волонтер.
26 лютого 2022 року Ярослав Тарасов отримав важкі поранення, коли російські окупанти розстріляли автобус із студентами Харків-Торецьк. Фото: Instagram/valeriamihailenko
“Не стріляйте! Не вбивайте!”
О 12 годині дня 26 лютого відправився цей фатальний автобусний рейс. Він спокійно пройшов українські блокпости на виїзді з Харкова та Чугуєва, але сталося страшне.
“Ми від’їхали від Чугуєва на 10-15 кілометрів. Я слухав музику й закрив вікно фіранкою, щоб відволіктися від думок і розслабитися. У той час, як виявилося, ми нарвалися на колону російської техніки. Я дізнався про це, коли почув крики: “Не стріляйте! Не вбивайте!”. Потім почався сильний обстріл”, — згадує Ярослав події 26 лютого.
Зростаючи в умовах війни, Ярослав Тарасов уже знав, що потрібно робити. Він закрив руками голову й накинув на себе рюкзак.
“Я сидів, згорнутий у клубочок, і однієї миті я подумав, що я помер. В очах було темно й нічого не чутно. Я реально думав, що мене більше нема”, — розповів хлопець.
Автобус, який виїхав усього на 10 хвилин раніше цього рейса, безперешкодно дістався місця призначення. Їм пощастило. Того дня загинуло семеро людей, а Ярослав і ще декілька жителів Нью-Йорка та Торецька отримали важкі поранення.
“Я отримав три кульові поранення та декілька уламкових. Деякі з цих уламків й досі залишаються в моєму тілі. Але найстрашніше, що одна куля, яка пройшла наскрізь через ногу, на 90% пошкодила сідничний нерв”, — розповів Ярослав.
Ярославу Тарасову знадобився рік, щоб реабілітуватися після отриманих травм. Фото: Instagram/valeriamihailenko
Лікарі казали, що я залишуся інвалідом
У лікарів були дуже сумні прогнози щодо ноги Ярослава. Майже всі повторювали, що хлопець може назавжди залишитися в інвалідному кріслі.
“Лікарі попередили, що якщо я через 3 дні не почну хоча б мінімально відчувати свою кінцівку, то мене чекає ампутація. Вони казали, що я найімовірніше за все залишуся інвалідом. Я настільки хотів її відчути, що кожного дня намагався вставати й відчути цю ногу. І на третій день у мене з’явилися якісь відчуття”, — каже парубок.
Сила волі та витримка спортсмена дуже допомогли Ярославу стати на ноги. Вже за тиждень хлопець сам пересувався на милицях по лікарні, проте повна реабілітація, щоб відновити здатність повноцінно ходити, зайняла цілий рік.
“У мене були страшенні болі. Я не міг спати ночами через них. Декілька разів я колов самостійно знеболювальне, яке мені заборонили використовувати лікарі. Це допомагало мені заснути та триматися. Я реабілітувався, але досі не можу довго стояти чи ходити. Дві години без перерви й я починаю відчувати, що з ногою щось не так”, — ділиться Ярослав.
До початку повномасштабної війни я не міг подумати про, що стану волонтером
Через сильні обстріли та напружену обстановку навколо Харкова Ярослав проходив реабілітацію у Полтаві, де зустрів своє кохання, а ще долучився до волонтерської команди.
“У реабілітації мені допомагала тепер уже моя наречена. 1 липня ми плануємо зіграти весілля. Вона теж волонтерка й тепер ми разом їздимо в гуманітарні місії”, — каже юнак.
Попри поранення та важку реабілітацію, Ярослав уже встиг побувати на деокупованій Херсонщині, Харківщині, Чернігівщині, Сумщині та Донеччині.
“Люди на звільнених територіях розповідають багато страшних історій. В окупації вони пережили дуже багато страхіть, тому ми приїжджаємо до них поспілкуватися, вислухати та допомогти тим, що нам по силі. Ми запитуємося в місцевих про їхні потреби й веземо тільки те, що їм потрібно”, — каже Ярослав.
Сам парубок каже, що ніколи б не подумав, що волонтерство буде таким важливим у його житті й зізнається, що свого часу саме ця діяльність надавали сил та віри в себе.
“Коли я реабілітувався, то зрозумів, що таких як я насправді багато. Й вони потребують такої ж допомоги й підтримки, яку сьогодні дає мені ця команда волонтерів. Чи міг я подумати про те, що стану волонтером до початку повномасштабної війни? Ніколи. Але життя так склалося й це заняття приносить мені задоволення”, — підсумовує Ярослав.
229
