Любив фотографувати Нью-Йорк, але війна нас розлучила
Серафиму Кирпі 18 років, і зараз він живе в Полтаві. Через війну йому довелося поїхати з рідного селища не через власне бажання або на навчання, а через загрозу для життя.
Хлопець захоплюється музикою, співами у хорі, відеомейкінгом, фотографією та малюванням. Навчається Серафим у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка за спеціальністю аудіовізуальних мистецтв. Якщо казати простіше, за майбутнім дипломом він — телеведучий.
Особливе місце в його життя займає фотографія. І найулюбленіші кадри — з рідного Нью-Йорка.
“Якщо ви шукатимете на гугл-мапах селище Нью-Йорк, то знайте, що майже всі фотографії, які додані до цього місця — мої. В середньому мої фотографії збирають близько 300 тисяч переглядів, а разом — майже 8 мільйонів переглядів в цілому”, — розповів Серафим.
Фотографувати Серафим почав у 15 років, коли в нього з’явився смартфон з гарною камерою.
“Я завжди помічаю цікаві кадри навколо себе - світло ліхтаря під деревом, гілка, яка мене надихає, і починаю фотографувати. Я люблю природу і архітектуру і завжди бачу красу навколо себе”, — каже юнак.
Після закінчення школи Серафим мріяв поїхати навчатися у велике місто, як і всі його однолітки. Він бачив там багато можливостей для розвитку та не думав, що колись буде мріяти пройтися вулицями рідного невеличкого селища.
“Життя в селищі мені здавалося нудним, і я завжди мріяв про місто. Тепер розумію, що мій рідний дім став недоступним через війну, і мені сумно через це. Так хочеться пройтися хоча б один раз по своїх рідних дорогах і знову зробити кілька фото”.
Я думав, що це кінець і ми всі помремо
Початок повномасштабного вторгнення Серафим зустрів у рідному Нью-Йорку. Того ранку його розбудив батько зі словами: “Почалася війна”. Одразу хлопець не зрозумів, про що каже тато, але відкривши вікно, почув давно знайомі звуки війни.
“О п’ятій ранку батько заходить до кімнати і каже: "Серафим, почалася війна". Я відкриваю вікно і чую, як стріляють кулемети і міномети. Я ввімкнув новини і побачив повідомлення, що почалася війна. Я думав, що це кінець, і що ми всі помремо”, — згадує Серафим.
Вид з вікна квартири Серафима в Нью-Йорку після обстрілів Фото: З архіву героя
У перші дні, згадує хлопець, було дуже гучно. У небі постійно виднілися сліди від літаків, гуділи “Гради”. Десь через місяць повністю зник газ, бо окупанти обстріляли газопровід. Потім почало регулярно зникати світло та вода.
“Наприкінці червня та на початку липня у нас взагалі не було світла протягом місяця, і води, звичайно, теж. У таких умовах нам доводилося шукати джерела зарядки. На щастя, у людей були генератори, які вони виносили на вулицю. Через день з 3 до 6 вечора, люди вмикали генератори, і люди ходили до тих будинків, щоб зарядити свої телефони”, — розповів хлопець.
Через обстріли проблеми з електропостачанням — постійні та вже буденні у Нью-Йорку. Герої-електрики, ризикуючи своїм життям, постійно виїжджають на ремонтні роботи, щоб в будинках ньюйоркців було хоча б світло.
“Як тільки електрики виїжджають на поле, щоб ремонтувати, по них одразу починають стріляти. І так щоразу. Мій батько досі залишається в селищі — він зв'язківець на фенольному заводі. Я дуже за нього переймаюся, бо це така важка та небезпечна робота”.
Серафим та його родина залишалися в Нью-Йорку майже рік з початку повномасштабного вторгнення. У грудні 2022 року його мама нарешті наважилася на евакуацію, бо розуміла, що розвиток в дітей призупинився і їм необхідне безпечне середовище.
Так родина опинилася в Полтаві, де Серафим закінчував 11 клас. До цього міста він уже звик, хоча каже, що одразу воно здавалося дуже великим та незнайомим. Тут же він уже навчається в університеті та знає майже кожен район цього міста.
Рятувався від обстрілів грою на фортепіано, читанням книжок та малюванням
Попри те, що фактично він був ще дитиною, Серафим зберігав холодний розум у житті під постійними обстрілами. Каже, рятувався творчістю та намагався таким чином заспокоїти родину.
“Впоратися зі стресом мені допомагало фортепіано. Ми з братом — самоучки на цьому інструменті. Перше, що я вивчив — це "Місячна соната" Бетховена, а потім я перейшов до сучасних композиторів. Коли бабусі приходили на пошту, я відкривав вікно і грав. Вони потім казали батькові, що начебто не за пенсією приходять, а на концерт. Я навіть особливо не дивився на клавіші. Спостерігав за природою, заспокоював внутрішній світ і просто грав музику для себе, своєї сім'ї, людей, сусідів. Я думав, що так допомагаю їм”, — поділився Серафим.
Ще одним порятунком стали книжки, а ще — малювання. Коли світла не було дуже довго, хлопець цілими днями читав.
“Також я читав книжки, які були вдома, і ще конспекти з історії, які привозили з коледжу. Я читав все, що попадалося під руку, і це теж мене заспокоювало. Також літом я почав розвивати свої навички у малюванні. Я намалював людей з фотографій біля вікна. А що мені ще робити? Інтернету не було, читаю, малюю, граю. Це мене досить заспокоювало, і я міг провести за цим ділом від 5 до 8 годин без перерви”.
Одним з найцікавіших занять для Серафима був похід за дровами для приготування їжі, адже газу вже давно не було, тому все готувалося на вогнищі.
“Найцікавіше для мене було вирушати з мамою або з татом за дровами. Нам потрібно було на чомусь готувати їжу, і ми весь район, напевно, зовсім вичистили від гілля. Усі люди ходили збирати дрова, робили вогнище. Дехто, до речі, смажив шашлики, це було круто. А ми готували супчик, картоплю і все таке дрібничне. А потім виносили в підвал. Там було найхолодніше місце, тому ми їли холодне. Тоді я зрозумів, що й холодна їжа теж може бути смачною. Тут є якась своя романтика. Не скажу, що мені це дуже подобалося, але є в цьому щось особливе”, — каже юнак.
Серафим з мамою та сестрою Фото: З архіву героя
Загалом Серафим не особливо лякався обстрілів. Найбільше переймався за рідних, хоча сам іноді потрапляв під масовані удари.
“Більше я хвилювався за своїх братів. Я завжди носив з собою рюкзак із першою допомогою та деякими медикаментами. Я не пам'ятаю, що було, але я завжди мав якісь заспокійливі, турнікет та бинти. На щастя, мені не доводилося комусь допомагати”, — згадує Серафим.
Одного разу Серафим разом з братом опинилися майже в епіцентрі обстрілу. Він порівнює цей день з розповіддю з книги «На Західному фронті без змін» Еріх Марії Ремарк.
“Ми з братом потрапили під мінометний обстріл на вулиці Садовій. Ми йшли і почули дуже швидкий свист, перша міна полетіла трохи вище цієї вулиці. Ми впали на землю і почали рахувати інтервал. Друга міна прилетіла за 1,5 хвилини. Ми швидко піднялися й побігли, за півтори хвилини знову впали і знову побігли. Так ми добігли до храму, де було укриття. Найбільше того дня я злякався за брата, який має проблеми з серцем. Але він випив потрібну пігулку, і все минулося”.
Мені сниться Нью-Йорк — безлюдний та під обстрілами
Серафим дуже сильно сумує за рідним селищем та домівкою. Каже, що він навіть йому сниться, але в не дуже приємних проявах.
“Він сниться мені таким, що там абсолютно немає людей, абсолютно не таким, яким був раніше. Там усе розбите й постійно темне небо та обстріли. Я сумую за рідними стежками, якими ходив до бабусі, якими ходив у музичну школу”.
Серафим каже, що хотів би туди повернутися. Але жити — наврядчи.
“На жаль, все менше у нас цілих будинків. Там майже щодня гинуть люди. Що ті будівлі? Їх можна відбудувати, а життя людей не повернеш. Я ненавиджу війну”, — каже Серафим.
Найбільше хлопець сумує за батьком, який залишається в Нью-Йорку через роботу. Та чекає, коли йому нарешті дадуть відпустку.
“Мої батьки дуже хочуть жити в Нью-Йорку. Вони його дуже люблять та не розглядають інших варіантів, бо там рідні місця. І я хочу туди повернутися, адже це мій рідний дім, моя Батьківщина”.
228
