Олена, 25 років, волонтерка
Цю річ я взяла не роздумуючи, цей маленький подарунок був зроблений своїми руками та від щирого серця моєю подругою. Ця річ поєднала в собі і дружні відчуття єдності від спільної справи, яку ми робили на добробут нашого міста та країни в цілому, і розуміння себе як частини великого та творчого українського суспільства та небайдужості до того, що навколо нас. У ньому вже здійснені й одночасно мрії про майбутнє, яке кожного дня в нас забирають.
"...У ньому вже здійснено й одночасно мрії про майбутнє, яке кожного дня в нас забирають..."Фото: Особистий архів Олени
Кирило, 16 років, школяр
Хлопець розповідає про рідний дім, тримаючи у руках осколок від ракети, що розірвалася зовсім поруч з його будинком.
"Цей шматок металу не нагадує мені про затишок домівки, скоріш навпаки, для мене це згадка про ворога, котрий змусив мене поїхати з селища, яке я дуже люблю. У 2014 році я вимушений був поїхати з рідного Донецька. Ми з батьками не думали, що у 2022 році знов вимушені будемо тікати від ворожих снарядів та шукати собі прихисток. Осколок від ракети для мене – це точка неповернення, точка непрощення, точка незабуття. Я вдруге втратив свій дім, своїх друзів та спокійне життя".
"...Цей шматок металу не нагадує мені про затишок домівки, скоріш навпаки, для мене це згадка про ворога..."Фото: Особистий архів Кирила
Сергій, 45 років, працівник фенольного заводу
Для мене згадкою про мій дім, моє селище став цей шматок металу. Медаль з "Марафону, який ніхто не хоче бігти" від Нової Пошти, що організувала у нашому селищі громадська організація "Ініціативна молодь Українського Нью-Йорка". Медаль зроблена з осколків снарядів, що прилітали на територію нашої України з 2014 року. Ця медаль для мене – символ незламності, символ боротьби символ віри та надприродних сил. Я все ще вірю, що ми з моєю родиною повернемось додому, в український Нью-Йорк, але життя вже буде зовсім іншим.
"...Медаль зроблена з осколків снарядів, що прилітали на територію нашої України з 2014 року. Ця медаль – символ незламності..."Фото: Особистий архів
Катерина, 28 років, викладачка музичного мистецтва
Коли впав снаряд біля воріт мого дому, але дякуючи Богові не розірвався, я зрозуміла, що безпека головніша за будь-що матеріальне. Але покидати рідну домівку було досить складно. З одним невеликим ранцем, в якому містилася лише їжа у дорогу, та невеличка збірка "Кобзаря". Його слова лунають у моєму серці завжди: "Борітеся – поборете вам Бог помагає!" І я вірю, що обов’язково поборемо, обов’язково здолаємо ворога та будемо відбудовувати наші домівки, нашу Україну.
"Борітеся – поборете вам Бог помагає!"Фото: Особистий архів Катерини
Матвій, 17 років, студент
Коли виїзджали з Нью-Йорка, не було можливості брати багато речей. Але мати при собі щось пам'ятне та рідне - для мене важливо в любий час. Мій погляд зустрів кепку нашої ГО "ІМУН", яка гордо красувалася на полиці... Я вирішив, що то і буде моїм талісманом та спогадом в цей нелегкий час в далекій подорожі.
Наразі ми допомогаємо військовим і мирним жителям у важкій ситуації. Але дивлячись зараз на цю кепку, я згадую про наш рідний Нью-Йорк, заходи і пригоди нашої організації, про те, що хотіли робити людей щасливими, розвивати селище у різних напрямках та будували плани на майбутнє.
Одного разу я вийду на оглядовий майданчик у цій кепці, і перед очима пронесуться спогади про все, що з нами трапилось. А після спогадів буду бачити краєвиди української Горлівки та українського Нью-Йорка.
"...І надпис на кепці - "Ініціативна молодь Українського Нью-Йорка" доказ того, що я ніколи не забував про рідне селище і людей.»..."Фото: Особистий архів Матвія
Юлія, 37 років, волонтерка
Цю традиційну мотанку на щастя зробила моя знайома Ольга з клубу української мови із щирими побажаннями і молитвами (вони всі вплетаються у косу, яка тому й така довжелезна). Для мене це символ надії, силу духу, дому й Батьківщини. Вона додає мені сил і нагадує, що найважливіше - почуття, думки, пам'ять та віру ми завжди носимо із собою, де б не були. І жоден ворог не забере це в нас.
Мотанка на щастяФото: Особистий архів Юлії
Вікторія, 49 років, волонтерка
Прапор для мене - це частина мого дому, він мені нагадує про маму. У нас завжди був прапор на дачі, на Осколі, ще задовго до 2014 року. На високому флагштоку кожної весни ми з мамою вивішували новий стяг, тому що за зиму старий виглядав "змученим". На балконі вивісила після того як мама померла. А ще хотіла показати військовим в автошколі, що в нашому місті не всі сєпари, і притомні люди знаходяться поруч. Забрала, бо він мені нагадує дім і маму.
"...прапор мені нагадує дім і маму..."Фото: Особистий архів Вікторії
У кожного українця, що вимушений був покинути рідний дім, символи, що нагадують рідні стіни, різні, але всіх нас єднає віра в перемогу над ворогом та любов до рідної України.
Надія Гордіюк, журналістка НьюЙоркер.City
Звістка про повномасштабне вторгнення Росії застала вранці у потязі №126 «Костянтинівка – Київ». Майже епізод з фільму Корнєя Грицюка: "Поїзд «Київ - Війна». Прокинулась від того, що потяг стоїть, а у вагоні чути якись глухий, пронизливо-схвильований гул: "Скільки ще будемо стояти? Далі нас не пускають. Бомблять Київ, Бориспіль".
Нічого не розуміючи, намагалась второпати, про що йде мова. До тями привів телефонний дзвінок з Німеччини - від уродженки Львівської області Світлани, яка вже є громадянкою Німеччини: "Пані Надіє, терміново виїжджайте з Донеччини. Війна. Їдьте до моїх на Львівщину. Там — більш безпечно. Володимир зустріне". І номер телефону для зв’язку. Коротко, безапеляційно, вимогливо. На моє напівсонне буркотіння, що їду в Київ на вихідні, донька зняла квартиру у центрі на місяць, щоб я мала запасний плацдарм на випадок війни – миттєве зауваження: "У Києві – небезпечно. Будемо – на зв’язку". Волонтерські фейсбук знайомства з 2014-го мають дивовижну силу єднання.
Зустріч з журналістом громадської телекомпанії NOS з Нідерландів Герт-Ян Деннекампом та українським телеоператором Богданом КінашчукомФото: Особистий архів Надії Гордіюк
З пам’яті не йде день напередодні — 23 лютого. Потрібно було відпрацювати з дітками у закладі освіти, повторно зустрітись з журналістом громадської телекомпанії NOS з Нідерландів Герт-Ян Деннекампом та українським телеоператором Богданом Кінашчуком, яких дуже цікавила обстановка біля Горлівки, адже в повітрі запах війни набував все більш гострого забарвлення. Провела телевізійників найбільш символічними місцями Нью-Йорка. У той день будинки Горлівки на обрії дуже добре освітлювались сонцем, для камери видимість була чудова. Телефонував репортер THE NEW YORKER Джошуа Яффа, дуже просив про зустріч, але запізнювався за часом. Мені ж, потрібно було спішити на потяг. Донька таки вмовила забрати ключі від зйомної квартири у Києві. З Джошуа домовились, що зустрінемось у столиці. Хто міг подумати, що Київ почнуть бомбити найперше?
Перше, що зробила у Костянтинівці – купила зворотний квиток на 28 лютого. Зазвичай, квитки беру відразу через інтернет — прямий та зворотній. Цього разу довго вагалась із датою повернення. Коли краще повернутись? Адже в понеділок зранку мають чекати діти. Рішення прийняла вже на вокзалі.
Квиток на потяг "Київ-Костянтинівка"Фото: Особистий архів Надії Гордіюк
У Київ таки потяг довіз. Із запізненням, тривогою, обговоренням того, як будемо добиратись, якщо далі потяг не йтиме. Коли наша донецька молодь зустріла на вокзалі, перше питання , яке проговорила: "Що робити із зворотнім квитком на потяг? Павло відразу категорично зауважив: "Здавайте! Ви ноут взяли?" Який ноут? Я на три дні приїхала. Вони вже орієнтувались у ситуації. Я — все ще не могла усвідомити. "Як це, здавайте? А додому? У мій рідний Нью-Йорк?" Журналісти провідних світових видань, що майже щоденно останнім часом приїздили до Нью-Йорка- на лінію зіткнення, вже місяць невпинно говорили про наступ Росії. Але ми вісім років жили у епіцентрі бойових дій, то слово "війна" стало вже звичним. Хто міг уявити, що у 21-му столітті, у країні Європи російський монстр розв`яже повномаштабний геноцид українського народу. Так і залишились від минулого життя - сумка, зібрана на три доби для подорожі у потягу, та зворотній квиток, як талісман обов’язкового повернення у найкращий у всьому світі - Нью-Йорк у донецьких степах.
Крістіна Шевченко, журналістка НьюЙоркер.City
До повномасштабного наступу нас готували і журналісти, що приїжджали на гостини, і політики, і друзі-військові. Я розуміла, що найближчим часом буде пекло. Але усвідомлювати це відмовлялась. Я не могла собі уявити як це - просто взяти й поїхати, просто ось так "внікуди". Як мандрівник, але не мандрувати, як переселенець, але не переселятися, бо додому ж планую повернутися. Як покинути те місце, де могили твоїх рідних, де рідне все: кожен степ має свою історію та шрами на збитих в дитинстві колінах, де кожен куточок має свої спогади, де все, що тебе оточує, сповнене любові та насолоди від життя. Вирішальним моментом став дзвінок о 23:30 друзів-військових, котрі замість звичного "Привіт, Христю!", холодно сказали "Ти ще в Нью-Йорку? Щоб завтра ввечері тебе в селищі не було. Бери найнеобхідніше та й ваша ГО, їх теж, вони в небезпеці". У ту ніч я не спала, сиділа в своєму дворі у теплій ковдрі й думала про те, яке ж життя. Чому хтось може просто прийти і забрати в тебе все, що любиш. Чому маємо виборювати те, що нам належить?
Світає. Ранок. 06.00. Треба телефонувати своїй молоді. Що казати? Як почати розмову? Привіт. Як справи? О 6 ранку? Чи не хочеш ти покинути свій дім, бо "асвабадітелі" вже поруч?..
"...зв'язка ключів від дому та кабінету на роботі, це прапор, підписаний на День визволення Торецька у 2021 році, що з молоддю підписували у військових та Біблія, подарована військовим капеланом Сергієм Дмитрієвим..."Фото: Особистий архів Крістіни Шевченко
Зараз вже головне, що всі члени ГО зі своїми родинами в безпеці. З речей, що нагадують мені домівку та дають сил плекати надію – це зв'язка ключів від дому та кабінету на роботі, це прапор, підписаний на День визволення Торецька у 2021 році, що з молоддю підписували у військових та Біблія, подарована військовим капеланом Сергієм Дмитрієвим. Я вірю, коли повернусь додому, в український Нью-Йорк, цей прапор буде майоріти на офісі нашої молодіжної організації і Біблія буде займати своє місце біля Іконостасу. Бо за нами правда, з нами Бог та ЗСУ.
Валерія Панасенко, журналістка НьюЙоркер.City
Рішення евакуюватися було дуже спонтанним та болючим для мене. Я вирішила виїжджати пізно ввечері 15 березня, а вже о 6 ранку 16-го виїхала з дому. Після чергової сирени та підвалу, об 11 вечора, було прийнято рішення збиратися. Під звуки недалеких прильотів, вся у сльозах я пхала у валізу все, що було важливим. Найголовніше – ноутбук та фотоапарат, які подарував мені батько, блокнот, де багато важливих записів, малюнків та планів роботи та всіляких заходів. Склавши це в шопер, який мені подарували у Львові на різдвяних канікулах з НЛФ, я поклала туди ще й мої переможні шкарпетки. Переможні, тому що купила їх на початку війни й вирішила, що вдягну їх в день перемоги.
Вони з вогнем, тому що палатиме русня й Кремль, а ще красивого жовтого кольору, як наші пшеничні поля, як пісок на пляжах наших морів, як переможне сонце, яке незабаром зійде над нашою Україною. Багато пам'ятних речей лишилося у Нью-Йорку, як і наші душі. Але я вірю, що дуже скоро ми повернемося в наш український Нью-Йорк.
"...ноутбук та фотоапарат, які подарував мені батько, блокнот, де багато важливих записів, шопер з НЛФ та переможні шкарпетки..."Фото: Особистий архів Лєри Панасенко
229
