Ольга Герасим'юк, голова Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення, авторка і ведуча одного з найпопулярніших в Україні телевізійних ток-шоу «Без табу», завітала у Нью-Йорк на Донеччині в ході Нью-Йоркського літературного фестивалю (НЛФ) на початку жовтня.
Відома українська журналістка, яка колись проходила стажування у газеті «Кочегарка» у нині окупованій Горлівці, також взяла участь у дискусії про локальні медіа, під час якої на НЛФ презентували НьюЙоркер.City.
За кілька тижнів після завершення фестивалю Герасим'юк написала для нашого онлайн-журналу колонку про те, яким побачила прифронтове селище, як відчула місцевих мешканців і хто в Україні уособлює Кощія з голкою, на кінчику якої його власна смерть.
Далі публікуємо без змін.
***
Пройшло вже досить часу, а світ мені все ще не вклався в буденні, звичні, київські рамки… Скрипальки з Торецька все ще грають свою музику у моїй пам‘яті, потім складають ноти, ховають інструменти в футляри - й ми ще говоримо, коротко, бо часу обмаль, але - про все життя… Про те, як багато дітей ходить вчитися музиці. Про музику саму й про те, що вони звикли до пострілів, і це само собою страшно, й ця невідома сучасній науці звичка неясно до чого приведе…І про те, що донька одної з цих скрипальок скоро виходить заміж у Донецьку, а мама поїхати туди не зможе…
Ольга Герасим'юк із військовими на НЛФ Фото: Фейсбук-сторінка авторки
До цього Нью-Йорка я фактично напросилася сама. Директорка PEN Україна поширила звернення до всіх бажаючих надіслати свою книжку в дарунок бібліотеці Нью-Йорка. Я підписала, як просили, надіслала - й полетіла у інший, заокеанський, Нью-Йорк, де здається, здивувала своїх читачів, що прийшли на презентацію цієї ж книжки, розповіддю про те, що Нью-Йорк є на Донеччині… Всі захоплено просили передати привіт, розпитували… Я тоді ще уважніше почитала соцмережі: Вікторія Амеліна, молода літераторка, з якою особисто я була незнайома, готувала аж цілий Нью-Йоркський літературний фестиваль.
Ідея з розділу «фантазії про ймовірне неможливе», а отже треба поїхати, зрештою - просто побачу людей і що з ними тепер, - подумала я. І звідти ж, із Мангеттена, написала Вікторії, що хочу бути на фестивалі, хай і не така іменита письменниця, але з великою охотою допоможу. Далі було часте, щоденне, майже завжди нічне листування - про те, як і що то буде. Це зворушувало, тому я розповідала навколо себе про це, дзвонила на «великі канали», кликала їхати туди. Треба сказати, що особливо нікого просити не доводилося - у всіх загоралися очі! Бо дивина ж - "донецький Нью-Йорк".
«Справжні історії. Справжні імена» - гасло фестивалю, яке є надійною пасткою для моєї душі, бо це й особиста фікс-ідея про наше повернення самих до себе, повернення собі своєї біографії, своєї справжності. Про вимовляння вголос імен, які мають жити сьогодні - визволені з вимушеного забування. Про подолання задавненного страху через називання вголос забороненого колись і вилученого з хронік! Про відтворення на повний голос історії своєї особистої і тих, хто є тут, хто завжди був, але про це давно вже як не знали у широкому світі. В цьому всьому є вихід із темряви, часом - із братської могили, ями, куди режими скинули велику культуру, блискучі біографії, гострі уми й особливі характери, унікальну історію, без якої сьогоднішній день сірий і понурий, а завтрашній і поготів. Тому найперша ж зустріч у Нью-Йорку була як вхід у портал.
Віталій. Досить молодий чоловік, якому, за його словами, «ще трохи до пенсії», працює на тутешньому фенольному заводі. Він приніс благеньке від часу свідоцтво про народження своєї мами: місце народження - Нью-Йорк. І фото, шкільне. Де його маленький тато серйозно дивився у фотооб‘єктив із верхнього ряду висаджених для колективного портрета першачків. Всі діти там, до речі, абсолютно серйозні, неусміхнені, трохи насторожені й якісь дорослі - як і їхня вчителька… За цими фото можна вивчати стан людей у тодішній Сталінській області, Дзержинському районі…Напис на фото - Нью-Йоркська школа.
Напевне, це будуть одні з поодиноких артефактів у музеї містечка - нечисленні, бо десятками літ усе гинуло й зникало після того, як цю землю почали переназивати, перенаселяти, переінакшувати - а вже тепер планували й зовсім забрати, про що свідчать постріли по його вулицях і спущені на його будинки смертоносні факели… Один із таких пристроїв на подертому парашуті показали нам у музеї Нью-Йорка: бойовики скинули цей вогонь на чийсь дім в ті дні, коли пожежним машинам не можна було виїжджати…
Музей цей хочеться обняти - такий він маленький і дорогий! Кілька стелажів у колишній німецькій крамниці… Зразки якісної нью-йоркської черепиці, яку виробляли тут перші мешканці, німці-прибульці, фото прекрасних бруківок, книгарні, де, кажуть, свого часу можна було купити ті книги, яких бракувало й у розкішних книгарнях культурної столиці імперії - Петербурзі. Фото нью-йоркських екіпажів - місцевих «таксі», які замість гармат виробляли донецькі німці-пацифісти.
Чудова будівля була врятована від загибелі коштом європейських донорів і місцевих підприємців. Приклад Нью-Йоркського історико-культурного центру ношу й показую всім на землях «великої України», де падають занедбаними унікальні історичні споруди. Тетяна Красько зустріла у цьому центрі - і просто закрутила розповіддю про Нью-Йорк, а особливо - про його всесильних жінок. Їхні портрети були виставлені на другому поверсі хабу, і біля кожного з них розповідалася довга й дивовижна історія особистого подвигу. Всі ці амазонки очевидно кількома днями згодом промовляли на Першому Конгресі жінок Донеччини, що пройшов у Краматорську. Перший! Жінок Донеччини! Я трохи стежила за ними, слухала їхні розмови за готельним сніданком - і свідчу, що там були особливі люди, які не для забави зібралися, бо сплатили ціну життя без жодної знижки.
Жінки…їхні душі бездонні… Поки я стояла й думала все це про недосяжну Горлівку й юність, їх троє обережно підійшли й заговорили м‘яко: «от Ви про «Кочегарку» розказували, а ми Вас пам‘ятаємо тодішню, ми з Горлівки, Ви нас не згадаєте, бо хто ми були такі, а ми - пам»ятаємо!». Аж сльози бризнули у мене з очей… Цього просто не може бути. Вони ніяк не могли мене пам‘ятати! Бо хто я була така?
Таня Красько розповіла мені й про Євгена Петровича Шильникова. З ним ми розминулися в часі - і хочу ім‘я його вимовити голосно! Святкуючи сьогодні історичну справедливість і дякуючи молодим (які безперечно того заслужили - бо відстояли її), треба запам‘ятати й щоразу аплодувати імені блискучого Євгена Шильникова. Бо це на його плечах стоять сьогоднішні переможці!
Ще у 90-і роки він писав про свій Нью-Йорк, всі ці роки боровся за нього. І так шкода, так безмежно жаль, що не дожив трохи до цього року, й не чув, як молоді люди підхопили його прапор, як гаряче говорили вони у парламенті, так гаряче, як він заповідав - і так, що парламент натиснув кнопки «за», відновивши справжнє ім‘я селища. Те, як російські пропагандисти захлиналися тупими жартами з цього приводу лише засвідчило, що Кощій відчув, що до голки, на кінчику якої його смерть, доторкнулися вже!
Я планувала колонку для НьюЙоркер.City, але, здається, вона переростає у повість, бо як не скорочую свої слова, а не вміщаються всі імена й історії, яким я хочу дати голос. Тому вважатимемо це прологом і коротким анонсом усього, про що хочу вам написати!
На завершення сьогодні скажу, що підписалася на мотивуючу сторінку у Фейсбуку «Український Нью-Йорк на Донеччині» - ще жодна з сторінок і груп так не піднімала мій дух, як ця і її слоган: «Якщо немає вітру, беріться за весла!».
231
