Як це вплинуло на її дитинство, захоплення та внутрішнє "Я", Карина розповіла в подкасті "ПОВНОЛІТНІ", ведучою якого стала журналістка Свої.City та НьюЙоркер.City Валерія Панасенко. Далі — монолог Карини Варфоломієвої.
Вперше побачила мертву людину на блокпості, коли їхала в школу
У 2014 році мені було 12. Події того періоду наче так витіснилися частково, бо я пам'ятаю, що я закінчила 6-Б клас. І пам'ятаю я це тільки з фрагментів, як я гортаю свої старі зошити з коробки у шафі. Знаєш, як буває у всіх, і останніми зошитами улюбленої школи, де навчалася в Торецьку — це були з 6-Б класу. І період, коли щось почало відбуватися — це десь із зими 2014-го.
Тобто я жила в Нью-Йорку, а вчилася в Торецьку. І кожного ранку маршруткою їздила 8 км до школи. І в якийсь момент між населеними пунктами на перехресті з'явився блокпост. Було незвично, і напевно вже в той період з'явилася напруга і якийсь страх, бо там були люди з закритими обличчями, з битами і одиниці зі зброєю.
Там вперше я побачила мертву людину. Весною, трішки пізніше, як зазвичай їхала додому і, проїжджаючи цей так званий блокпост, там була якась метушня, постріляні мішки з піском. А на асфальті лежав чоловік. Досить дорослий. Я не пам'ятаю, як саме він виглядав, але дуже було зрозуміло, що він дорослий. Прикритий мішком чи теном коричневого кольору. Ось тоді не на жарт було страшно.
Після цього також були ситуації, коли кудись збиралися їхати, і я завжди відчувала напругу, тому що це місце асоціювалося зі смертю, людьми зі зброєю та відчуттям страху. Коли змінилася ситуація, тобто деокупували місто та селище, то все одно там був блокпост і люди зі зброєю, напруга, страх, метушня. І люди переживали, і ця напруга в маршрутці завжди відчувалася, тому саме це місце не перестало асоціюватися зі страхом.
Ходили зі школи під обстрілами
Активні бойові дії почалися в селищі, в місті, коли мене не було. Ми, на щастя, виїхали до бабусиної сестри і цей період ми оминули. А коли ми повернулися, то постріли, які ми чули, були десь вдалині, на околицях. Або ж коли ми були у школі, і були обстріли, батьки забирали нас з уроків. Було так страшно, коли ти йдеш і озираєшся, присідаєш, коли щось летить. Так, були страшні періоди, але ж ми чомусь відчували не страх і напругу в школі, а те, що “ура, нас відпустили з уроків і ми можемо піти додому відпочивати”. Якісь такі емоції замінялися дитячими враженнями від скасування уроків.
Слухайте повний випуск на YouTube🎥
Відчувався дискомфорт, тому що влітку, коли деокупували місто, довелося перевестися до іншої школи. І для мене це був вихід із зони комфорту, тому що інша школа, посилилися обстріли. І все одно той період був достатньо напружений для мене.
Я не пам'ятаю конкретних вибухів, авіації. Нам пощастило, бо ми не сиділи в підвалах. Я жила переважно у безпечному районі, біля заводу. І в дитинстві дуже хотіла, щоб не порушувалися кордони дозволеного. Але через ці події підліткові забаганки дуже обмежувались. Мені було незрозуміло, чому мама не відпускає мене до подруги з ночівлею, адже так хотілось. Бо реально це небезпечно. Певних моментів, коли було реально страшно й ми ховалися, не пам'ятаю. Вони точно були, але конкретних випадків, на щастя, я не пам'ятаю. І зараз я розумію, що ці події, які відбуваються зараз, вони перекривають ті спогади дитячі й вони трішки проходять.
Любила шукати сліди від гусенів танку на асфальті
Відбулась різка зміна простору, тому що довкола з'явились військові. Було дуже багато людей у формі. Я зараз розумію, що дивним було дитяче заняття шукати нові сліди від танків на дорогах та вулицях району. А раніше це було прям квестом. Їх було мало, і з'являлися вони вкрай рідко, але коли вони були — це був фурор. Ми з друзями між собою це обговорювали і відчували себе дуже дорослими, типу, ми обговорюємо дорослі теми — тут їздить танк, військові. Тоді вже, там 15-й, 16-й рік, ми розуміли, що це називається “війна”, що відбуваються обстріли.
І у мене був друг з велосипедом. Він швидше за всіх дізнавався про новини доріг, і ми хутко всією бандою бігли туди, щоб роздивитися нові сліди від гусениць танку. І до школи приходилось ходити 2 км, і дуже забавляло, коли ти йдеш до школи, махаєш водію військової машини, і він сигналить і хлопці махають рукою. І це давало якийсь такий настрій класний.
І ще тоді для мене дивним здавалося те, що нас водять у бомбосховище в сусідню будівлю. Це був дитсадок — там таке маленьке приміщення, що на випадок обстрілу ми, як мінімум, не вмістилися б всі там. Як максимум, мені здавалося, якщо все ж таки буде обстріл жорсткий, то це буде жесть, і ми навіть не добіжимо туди так само організовано, як нас туди зараз ведуть. Типу — нащо? Адже діти в садку, велика школа. І для мене тоді це здавалося дуже дивним.
Звичайно, були обстріли. І нас не водили в бомбосховище, а віддавали батькам, яким доводилося приходити нас забирати. Це було страшно.
Деякі речі під час війни почали сприйматися як щось класне
Я зрозуміла, що деякі речі почали сприйматися як щось класне. Те, що подобається, не дивлячись на те, що війна. І, як ти вже згадала, що з 15-го року десь на селищні свята запрошували військових на концерти. Якщо це масляна або День Захисника, то військові привозили польову кухню. І мені так подобався куліш і чай. І в якийсь момент я навіть подумала, що теж хочу бути військовою і харчуватися такою смакотою кожного дня. Також слідкувала за всіма концертами і подіями, щоб не пропустити польову кухню, бо це було щось дуже смачне і класне. І діти завжди раділи, і це згадується з посмішкою, тому що це викликало якусь радість. Це не ті події, які пов'язані з болем, страхом, з військовими. Це реально такі класні моменти, які, я думаю, надовго засядуть у голову, бо цей смачний куліш, гадаю, пам'ятаю кожен.
І є одна річ, що не тільки подобалась, а ще й повпливала, напевно, на формування мого “Я” через війну — це те, що до молоді та дітей з того періоду була дуже прикута увага журналістів та волонтерів. У період, коли вже в 17-му році трішки послабшала увага волонтерів та організацій до молоді, режисерка з Києва Ольга Данилюк вирішила зробити мультимедійну виставу, документальну, про життя підлітків на фронті. І через волонтерку Олену Розвадовську, яка зараз очолює “Голоси дітей”, ми познайомились. І це був дуже крутий період.
У 17-му році відбулася перша вистава в Києві. Це була документальна вистава, де ми грали самих себе. Ми розказували свою історію, те, що ми переживали. І ми були вражені, наскільки людям було боляче це чути, але ж цікаво. Бо всі вистави проходили з повною залою — глядачів було дуже багато.
А вже через три місяці після першої вистави було фінансування, і ми мали змогу поїхати Україною для того, щоб розказати ці історії й інші містам. Таким як Житомир, Одеса, Дніпро та Харків. Це було прям “вау” — знати про те, що людям небайдуже про ваші переживання, про страхи, про те, що люди переживають та турбуються про вас. Бачити ці сльози, слова підтримки і співчуття. Це було дуже важливо для нас, тому що ми думали, що всім байдужа тема війни, ніхто про це не говорить. А ми мали змогу знову підійняти це питання.
Знаєш, це є, напевно, баланс. Тобто ці емоції, коло друзів і однодумців компенсували стрес та жахи війни, що були навколо. Бо реально з окупованою територією нас розділяло поле та один терикон.
Бо нам горизонти не відкривалися. Ми їх відкривали самі — своїми лапцями, сталевими нервами, які загартувалися. І тому ми зараз ті, хто ми є — сильні, бо сьогоднішні події, які відбуваються, не ламають внутрішні “Я”. Я не відчуваю зараз себе слабкою або ураженою. Ми це пережили частково, і ми знаємо, що з цим робити.
Слухайте подкаст "ПОВНОЛІТНІ" на зручній для вас платформі за цим посиланням.
229
